Тип запорожця. Віньєтка: Сцена з життя в Запоріжскій Січі: суд над злочинцем.

Думи старшого складу про боротьбу з Турками і Татарами, "невольницькі" й навчаючі

Бідна вдова і три сини
Запис 1909 р.




1 Ой у святу неділеньку
То рано-пораненько,
То не сива зозуля кувала,
Не дробна птиця щебетала,

5 А не в борі сосна зашуміла,
Як та бідна вдова
своєму домові гомоніла.
Ой та ручками-пучками
А хліб-сіль роздробляла,

10 Та все синів годувала,
А й у найми не пускала,
Чужим людям на ноталу не подавала.
Ой чужим людям на поталу не давала,
Га все Всевишнього господа, творця, прохала:

15 «Ой поможи ж ти мені, господи,
Синів погодувати,
До розума подоводити,
І дома їм построїти,
І їх подружити».

20 Ой то бідна вдова
А скоро їх возростила
І грамоти повчила,
До розума подоводила,
Дома їм построїла

25 І їх подружила.
Як стали сини жити-проживати,
То стали в себе разні [?] маєтки то мати,
Та стали молодих княгинь
За себе заручати,
30 То стали бідну вдову
А з свого подвір’я ізсилати:
«Ой то іди ж ти, мати, куда-нєбудь
Собі проживати!
Бо будуть до нас

35 Гості-панове наїжджати,
Та будуть пити-гуляти,
А тут тобі спокою то й не буде.
Бо будуть у нас
У синіх каптанах,
40 В китаєвих штанах,—
А ти будеш у сірій сімряжині
Міждо нами проходжати,
Та будеш наших дітей оскорбляти,
Жінок зневажати,

45 Як-то нам на тебе своїми очима
Хоч тяжко та важко й оскорбляти».
Гей, то бідна й удова
А се зачуває,
Словами промовляє,
50 Сльозами проливає...
Ой що мовить словами,
Обіллється дрібними то й сльозами:
«Як-то я вас, сини, годувала,
Як камінь глодала,
55 А чого тепер собі од вас діждала,
Що йти на чуже подвір’я проживати...»
Гей, то в святу неділеньку,
То рано-пораненько,
То не в усі то дзвони дзвонять,

60 А то сини свою неньку,
Удову стареньку,
А з свого подвір’я то ізгонять.
Що старший за руку веде,
Середущий у плечі випихає,

65 А найменчий ворота одчиняє,
Єї бідну клене й проклинає:
«Ой іди ж ти, мати,
Куда-небудь собі проживати,
Бо ти нам не вдобна,

70 Проти діла не способна.
Отсе ж тобі шлях-дорога
Широкая й довга!»
Ой то пішла то бідна вдова,
А плаче,— стежечки не бачить,

75 Потикається,
А то ще ж то найменчий син
Край віконечка
Насміхається:
«Гей, то дивіться, хлопці, панове-молодці,

80 Як-то наша мати [потикаєть]ся,
Чи вина напивається,
Чи ума лишається,
Що попід тином хиляється».
Ой середущий син обізвався:

85 «Ой, брати ж то рідненькі,
Голубоньки сивенькі!
Гей, то ж наша мати ні вина не напивала,
Ні ума не лишала,
А то вона [в роскоші та в щасті]

90 Слізьми запивається,
Що попід тином хиляється».
Ой то пішла то бідна вдова,
А плаче — стежечки не бачить,
Потикається...

95 А й ще чужа-чуженина,
Молода челядина,
А з божого дому питається.

«Ей, чужа-чуженино,
Молода че лядино!

100 Та нащо ти мене питаєш?
Возьми ж ти мене
На своє подвір’я!
Буду тобі сіни-хату вимітати,
Та буду діток доглядати,

105 Тобі, молодому челядину,
Порядок то й давати».
Ей, то чужа-чуженина,
Молода челядина,
Ворота одчиняє,

110 Бідну вдову до себе зазиває:
«Ой іди ж ти, вдово,
До мене проживати,
Не будеш ти мені
Сіней, [ані] хати замітати:
115 Та й тим ти будеш
Діток доглядати,
Мені, молодому челядину,
Порядок то й давати.
Ой то буду тебе за рідну неньку почитати,

120 Буду тебе до смерті годувати,
Тим ти будеш у мене
По свою жизнь проживати».
То бідна вдова
А в чужої-чуженини,

125 Молодої челядини, проживала
Аж тринадцять а три роки.
На чотирнадцятому році
Та стали хуртовини наступати,
Та стали вдовиченків побивати:

130 Що нерва хуртовина
Дома попалила,
А друга хуртовина
Скотину поморила,
А третя хуртовина

135 У полі й у домі
Та хліб побила,
А нічого в полі й у домі
Не й остановила.
Як стали вдовиченки жити-проживати,

140 Не стали в себе нічого мати,
То стали двори бур’янами заростати;
Не стали люди поважати,
Не стали гості-панове
До їх заїжджати,

145 До себе зазивати;
Не стали куми-побратими [навіщати],
Хоч стало тяжко та важко
На світі проживати.
Гей, то в святу неділеньку,

150 То рано-пораненько,
То не в усі то дзвони дзвонять,
А то про вдовиченків,
Все люди то й говорять.
А в святу то неділеньку,

155 То рано-пораненько,
То не сизі орли засвистали,
Як ті бідні вдовиченки
Од сна вставали,
Біле лице промивали,

160 Та божі молитви сотворяли.
Ой що мовлять словами,
Обіллються дрібними то й сльозами.
Ой що старший син то мовить словами,
Обіллється дрібними сльозами:
165 «Ой, брате середущий
І брате мій найменчий!
Негарно ми всі втрьох то й зробили...
Що ми свою неньку,
Удову стареньку,
170 А з свого подвір’я зослали...
Ходім тепер перед богом, перед людьми,
А гріх-страм потерпімо,
Свою неньку.
Вдову стареньку,

175 На своє подвір’я й упросімо!
Ой чи не прийде то наша мати
До нас проживати.
Бо вже нам тяжко та важко
На світі пробувати».
180 Ой то скоро шапки в руки забрали,
На коліна й упали,
Свою неньку,
Вдову стареньку,

До себе [жить закликали!:

185 «Ой іди ж ти, ненько,
До нас проживати!
Будем тепер дітей научати,
Жінок спиняти,
Тебе за рідну неньку почитати».

190 Ой то бідна вдова
А те зачуває,
Словами промовляє,
Сльозами проливає.
Що мовить словами,

195 Обіллється дрібними то й сльозами:
«Як-то я вас, сини, годувала,
Як камінь глодала,
А чого тепер собі од вас діждала,
Що на чужому подвір’ї проживаю?

200 Ой не піду я до вас, сини, проживати,
Щоб ваших дітей не оскорбляти,
Жінок не зневажати,
Щоб вам не тяжко та не важко було на мене
Своїми очима й оскорбляти».

205 Ой то бідна вдова добре [знала, бо вже] виділа;
Ой на коліна й упадала,
Руки вгору підіймала,
Молитви сотворяла,
А своїх синів то прощала.

210 Як стала синів прощати,
То став їх господь милувати:
Стали люди поважати,
То стали куми-побратими [навіщати];
А бідна вдова на чужому подвір’ї проживала.

215 На чужому подвір’ї проживала
І на чужому подвір’ї помирала.
Ой то тільки бідної вдови,
А прийшла то слава, її пам’ять,
Міждо царями,

220 Міждо князями,
Міждо православними християнами.
Ой то її слава! —
Ой сотвори-то, господи, їй вічню пам’ять,
А всім слухающим головам,

225 Пошли їм, боже,
На многая літа!



Література:

Українські народні думи Том перший корпусу. Державне Видавництво України,1927р.
Українські народні думи. Видавництво "ПРОСВІТА" Львів 1920, Філярет Колесса
Українські народні думи. 1972р., Б.П.Кірдан