Тип запорожця. Віньєтка: Бунчуки, списи, лук, сагайдак і бердиш, що приписується часу Богдана Хмельницького.

Думи старшого складу про боротьбу з Турками і Татарами, "невольницькі" й навчаючі

Утеча трьох братів з Азова, з Турецької неволі
Запис 1854 р



1 Як із землі турецької,
Да з віри бесурменської,
Із города із Озова не пили-тумани вставали:
Тікав повчок,

5 Малий-невеличок,
Тікало три братіки рідненькі, Три товариші сердешні.
Два кінних, третій піший-піхотинець,
За кінними біжить-підбігає,

10 Чорний пожар під білі ноги підпадає,
Кров сліди заливає,
За стремена хватає,
Словами промовляє:
«Браттє миле, браттє любе!


15 Хоть один ви милосерде майте,
Опрани, кульбаки, добич із коней скидайте,
Мене, брата-піхотинця, міждо коні беріте,
Хоч милю верст увезіте
І доріженьку укажіте.

20 Нехай я буду знати,
Куди за вами в городи християнські з тяжкої неволі втікати».
То старший брат згорда словами промовляє:
«Чи подобенство, мій брате,
Щоб я своє добро турецьке на шляху покидав,

25 Тебе, труп, на коня брав?
Одначе ми самі не втечемо,
Ні тебе не ввеземо.
Будуть кримці та нагайці, безбожні бусурмени,
Тебе, пішого-піхотинця, на спочинках минати,

30 А нас будуть кіньми доганяти
І назад у Турещину завертати».
То брат, піший-піхотинець, за кінними біжить-підбігає,
Чорний пожар під білі ноги підгортає,
Словами промовляє:

35 «Браттє любе, браттє миле!
Хоч один же ви милосердіе майте:
Назад коней завертайте,
З піхов шаблі виймайте,
Мені, брату меншому, пішому-піхотинцю, з пліч голову здіймайте,

40 У чистому полі поховайте,
Звіру-птиці на поталу не подайте».
То брат старший згорда словами промовляє:
«Чи подобенство, брате, тебе рубати?
Одначе шабля не візьме,

45 Рука не зведеться,
Серце не осмілиться
Тебе рубати! А як ти жив-здоров будеш,
Сам у землі християнські увійдеш».

50 То брат найменший, піший-піхотинець, за кінними біжить-підбігає,
Словами промовляє:
«Браттє миле, браттє любе!
Хоч один же ви милосердіе майте:
Будете до тернів, до байраків прибігати,


55 Так у боки забігайте,
Віти тернові рубайте,
По шляху покидайте,
Мені, брату, пішому-піхотинцю, на признаку давайте».
То став брат старший та середульший до тернів, до байраків прибігати,—

60 У боки забігали,
Віти тернові зелені рубали,
Брату меншому, пішому-піхотинцю, признаку давали.
Да став же брат найменший, піший-піхотинець, до байбаків прибігати,
Став віти тернові знаходжати,

65 У руки бере,
К серцю кладе,
Словами промовляє
І сльозами ридає:
«Боже мій милий, сотворителю небесний!

70 Видно, то мої братіки сюди з тяжкої неволі втікали,
Об мені велике старанне мали.
Коли б мені господь поміг з сиї тяжкої неволі озівської втікати,
Мог би я своїх братіків при старості літ шанувати й поважати!»
То став же брат старший та середульший на полівку ізбігати,

75 На степи високі, на великі дороги росхідниї,
Не стало тернів да байраків рубати;
До став же брат середульший до старшого промовляти:
«Нум, брате, ми з себе зелені жупани скидати,
Червону та жовту китайку видирати,

80 Пішому брату, меншому, на признаку покладати;
Нехай він, бідний, знає, куди за нами, кінними, тікати».
До став же брат старший згорда словами промовляти:
«Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке на шматки драв,
Брату меншому на признаки давав?
85 Як він жив-здоров буде,
Так сам у землі християнські без наших признаків усяких прибуде».
До брат середульший милосерде має,
Із свого жупана червону та жовту китайку видирає,
По шляху стеле-покладає,
90 Меншому брату признаки даває.
То став брат найменший, піший-піхотинець, на полівку ізбігати,
На степи високі, на великі дороги росхідниї,—
Нема ні тернів, ні байраків,
Ніяких признаків.
95 Став червону китайку да жовту знаходжати.
У руки бере,
К серцю кладе,
Словами промовляє
І сльозами ридає:

100 «Що недурно ж ся червона да жовта китайка по шляху валяється-
Либонь, моїх братіків на світі немає:
Альбо їх порубано,
Альбо їх постріляно,
Альбо у горду тяжку позаймано!

105 Коли б я мог добре знати,
Що їх порубано, альбо постріляно,
Мог би я в чистому полі тіла шукати,
В чистому полі поховати,
Звіру-птиці на поталу не дати».

110 Одно ж брата найменшого, одно — безвіддя,
Друге — безхліб’я,
Трете те, що тихий вітер з ніг валяє.
До Осавур-могили прибуває,
На Осавур-могилу зіходжає,

115 Там собі безпечне дев’ятого дня спочивок має,
Дев’ятого дня із неба води-погоди вижидає.
Мало-немного спочивав,
К йому вовці-сірохманці находжали,
Орли-чорнокрильці налітали,

120 В головках сідали,—
Хотіли заздалегоди живота темний похорон одправляти.
Тоді він словами промовляє:
«Вовці-сірохманці, орли-чорнокрильці,
Гості мої милі!

125 Хоть мало-немного обождіте,
Поки козацька душа з тілом розлучиться.
Тоді будете мені з лоба чорні очі висмикати,
Біле тіло коло жовтої кості оббирати
І комишами вкривати».

130 Мало-немного спочивав...
От, руками не візьме,
Ногами не пійде
I ясно очима на небо не згляне..
На небо взирає,

135 Тяжко воздихае:
«Голово моя козацькая!
Бувала ти у землях турецьких,
У вірах бесурменських,
А тепер припало на безвідді, на безхліб’ї погибати.

140 Дев’ятий день хліба в устах не маю,
На безвідді, на безхліб’ї погибаю!»
Тут теє промовляв... нечорна хмарина літала,
Не буйні вітри вінули,
Як душа козацька молодецька з тілом розлучалась.

145 Тоді вовці-сірохманці находжали
І орлй-чорнокрильці налітали,
В головках сідали,
З лоба чорні очі висмикали,
Біле тіло коло жовтої кості оббирали,

150 Жовту кість попід зеленими яворами розношали
І комишами вкривали.
А ще став брат старший да середульший до річки Самарки прибігати,
Стала їх темна нічка обіймати,
Став брат старший до середульшого промовляти:

155 «Станьмо, братіку, тута, коні попасімо:
Тут могили великі,
Трава хороша
І вода погожа.
Станьмо тутечка, підождімо,

160 Поки сонце обітріє,
Чи не прибуде ік нам наш піший-піхотинець.
Тоді на його велике усердіє маю,
Усю добич скидаю,
Його, пішого, міждо коні хватаю».

165 «Було б тоді, брате, як я казав, хватати!
Тепер дев’ятий день минув,
Як хліб-сіль їв,
Воду пив,
Досі й на світі немає».

170 Тоді вони коней пустопаш попускали,
Кульбаки під себе послали,
Ружжя по комишах поховали,
Безпечно спать полягали,
Світової зорі дожидали.

175 Став божий світ світати,
Стали вони на коні сідати,
Через річку Самарку у християнські землі утікати,
Став брат старший до середульшого промовляти:
«Як ми будем, братіку, до отця, до матки прибувати,

180 Як ми їм будем повідати?
Будем ми, брате, по правді казати —
Буде нас отець-мати проклинати;
А будемо ми, брате, перед отцем, перед маткою олгати —
Так буде нас господь милосердний і видимо, й невидимо карати.

185 А хіба, брате, так іскажемо:
Що не в одного пана пробували,
Не одну неволю мали,
І ночної доби з тяжкої неволі втікали,
Так ми й до його забігали:

190 «Устань, брате, з нами, козаками, з тяжкої неволі втікати!»
Либонь-то, він так ісказав:
«Тікайте ж ви, братця,
А я буду тут оставаться,
Чи не буду собі луччого долі-щастя мати».
195 А буде отець-мати помирати
І будем грунта-худобу на дві часті паювати,—
І трете між нами не буде мішати».
Тут теє промовляли,
І не сизі орли заклекотали,
200 Як їх турки-яниченьки із-за могили напали,
Постріляли, порубали,
Коні з добиччу назад у город, у Турещину позавертали.
Полегла двох братів голова вище річки Самарки,
Третя у Осаур-могили.

205 А слава не вмре, не поляже
Однині до віка!
А вам на многая літа!


Література:

Українські народні думи Том перший корпусу. Державне Видавництво України,1927р.
Українські народні думи. Видавництво "ПРОСВІТА" Львів 1920, Філярет Колесса
Українські народні думи. 1972р., Б.П.Кірдан