Гетьман Петро Конашевіч Сагайдачний. Віньєтка: Одна з перемог над турками під Хотином.

Думи старшого складу про боротьбу з Турками і Татарами, "невольницькі" й навчаючі

Утеча трьох братів з Азова, з Турецької неволі
Запис 20 травня 1876 р



1 Ой у святую неділеньку рано-пораненько
То не сильні тумани вставали,
То дробнії дощі накрапали,
То в той час три братіки рідненькі

5 3 города з Озова, з тяжкої неволі турецької бусурменської
Ночної доби утікали:
То два брати кіньми утікали,
А междо ними брат найменший — піший-пішаниця,
Як би тая чужа-чужениця,

10 За ними піший біжить-підбігає,
Аж пожар під ноги підпадає,
І кров християнська його слід заливає.
То він на своє здоров’я козацьке молодецьке ізмагає,
Та своїх братів доганяє

15 І словами до них промовляє:
«Брати мої миленькі,
Старші рідненькі!
То ви добре собі учиніте:
Мене, найменшого брата, пішого-піхотинця, на коні возьміте,

20 Та мало хоч немного мене підвезіте,
У города християнськії до отця, до матки надвезіте».
То старший брат теє зачуває,
До найменшого брата словами промовляє:
«Ти-то, — каже,— брате найменший, знаєш,

25 Що в нас у дорозі коні недішлії, [поморені],
Що ми самі не втечемо
І тебе не ввеземо.
Будуть нас із города Озова турки-бесурмени доганяти,
То будуть нас стріляти,
30 Або рубати,
Або вп’ять у город Озов, у тяжку неволю,
У каторгу турецьку бусурменську живйом завертати».
То два брати кіньми тікали,
А найменшого брата, пішого-піхотинця,

35 У чистому степу на ясному сонці, на буйному вітрі,
При шляху покидали.
То він-то на небо святеє поглядає,
Гірко плаче-ридає,
Дрібними сльозами проливає,

40 Та ще за кінними братами біжить-підбігає,
Свої ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає,
Аж пожар під ноги підпадає,
І кров християнська слід його заливає.
То ще він своїх братів кінних доганяє,

45 Помеж коні вбігає,
Коні за стремена хватає,
Коні спиняє,
Та до братів словами примовляє:
«Братіки мої старші, рідненькі,

50 Голубоньки сивенькі!
Добре ви собі дбайте,
Та булатну шаблю з ножна виймайте,
Та мені, найменшому брату, голову з пліч іздіймайте,
Та моє тіло козацьке молодецьке

55 У чистому степу хорошенько поховайте,
Звірю-птиці на поталу не подайте».
То середульший брат теє зачуває,
Та до найменшого брата словами промовляє:
«Братіку наш найменший, милий,

60 Як голубоньку сивий!
Нашого брата шабля булатна шиї не йме,
На дрібний мак розсиплеться,
І рука не воздо йметься,
І серце не осмілиться,

65 І душа гріха до смерті не скупиться!»
Тож-то вони у чистому степу ті слова промовляли,
Та свого найменшого брата, пішого-піхотинця,
При шляху ні при чім покидали.
То як стали старші брати до темних лісів прибувати,

70 У терни та в байраки зелені уїжджати,
Став середульший брат велике милосердіє у себе мати,
Став тернам та байракам зеленії віття булатною шаблею стинати
Та найменшому брату, пішому-піхотинцю, примету давати,
Щоб він знав, куди в городи християнські до отця, До матки,
до свого роду прибувати

75 То їхали вони тернами
Та байраками, темними лісами,
Не день, не два, не три, не чотири.
Як стали вони із темних лісів виїжджати,
До річки до Кримки прибувати,

80 То став середульший брат до старшого брата словами промовляти:
«Отут, — каже,— братіку рідненький,
Голубоньку сивенький,
Трави зелені, очерета воздобні і вода довольна;
Станьмо тут, коні попасімо

85 І найменшого брата, пішого-піхотинця, підождімо».
То старший брат теє зачуває,
До середульшого брата словами промовляє:
«Як будеш ти, брате, за найменшим братом жалкувати,
То буду я шаблю булатну з ножна виймати

90 Та буду я твою голову козацьку молодецьку з пліч здіймати,
Та твоє тіло козацьке молодецьке птиці-звірю на поталу
покидати,
А сам буду у города християнські прибувати,
До отця, до матки доїжджати,
То сам буду знати,

95 Який отцеві і матусі отвіт оддавати».
А середульший брат теє зачуває,
До старшого брата словами промовляє,
Гірко плаче-ридає,
Дрібні сльози проливає,

100 Сивим голубом називає:
«Братіку, мій старший рідненький,
Як голубоньку сивенький!
Будем ми до отця, до матері рідненької у гості прибувати,
То буде нас отець і мати на здоров’я стрічати

105 І об меншому сину, об нашому брату, питати,
То який будемо отвіт оддавати?»
То старший брат теє зачуває,
До середульшого словами примовляє:
«Тобі-то,— каже,— середульший брате, сього не знати,

110 Який отцеві й матусі отвіт оддавати:
Як ми були у городі ув Озові,
У катерзі турецькій, у вірі бусурменській,
То наші руки-ноги не гуляли,
На сирій сириці усегда стояли,

115 То ми-то ночної доби утікали,
Свого найменшого брата од єна будили — не розбудили,
То там його у катерзі турецькій,
Тяжкій неволі, вірі бусурменській,
У городі Озові приостановили.

120 То ти-то, брате, не знаєш, як буде меж нами найменший
брат пробувати,
То буде наш отець і мати батьківщину на три часті
паювати
Буде нам половинную часть одділяти,
А найменшому брату половину оставляти,
То будем ми утрьох велику супереку собі мати».

125 То вони у чистому степу сі слова зговорили,
Як ясні соколи на конях у города полетіли.
То то вони не мало, не много речі ті говорили
І стали од річки од Кримки од’їжджати,
Стали на Муравські шляхи виїжджати,

130 Став середульший брат велике милосердіе у себе мати,
Гірко своїм серцем став плакати й ридати,
Щоб старшому брату в вічі не видати,
Став собі ума прибирати,
Який найменшому брату порятунок дати.

135 Як стали вони Муравськими шляхами проїжджати,
Став середульший брат собі думати й гадати,
Яку найменшому брату примету дати.
Один на собі каптан має
І з-під того каптана кир-китайку видирає,

140 Та найменшому брату, пішому-піхотинцю, при шляху
примету даває,
Щоб він знав, куда в городи християнські до отця,
до матки прибувати.
То найменший брат із темних лісів на Муравські шляхи
приходжає,
Дорогі шати, кир-китайку в вічі забачає,
У руки забирає,
145 Гірко плаче-ридає,
Словами промовляє:
«Ей, недурно моїх старших братів кир-китайка
по шляху валяє,
Мабуть, їх живих на світі немає;
Була з города Озова великая погоня,— за кінними
братами уганяла,

150 То може вона їх або постріляла,
Або порубала,
Або у каторгу турецьку,
Віру бусурменську,
У город Озов живйом позавертала,

155 А найменшого брата, пішого-піхотинця, у тернах
та в байраках на спочивках минала.
То коли б мені господь поміг у добрім здоров’ ї
їх тіло козацьке молодецьке своїх старших братів,
Хотя воно на рани смертельні постріляне, порубане, знаходжати
То мог би я булатною шаблею у коліно землю вибивати, ’

160. Та їх тіло козацьке молодецькеє у чистому степу хорошенько
поховати,
Птиці-звірю на поталу не подати».
То то став найменший брат, піший-піхотинець, Муравськими шляхами
проходжати,
Став буйний вітер повівати,
Став бідного козака, пішого-піхотинця, з білих ніг валяти.

165 То найменший брат до господа милосердного словами промовляє:
«Отим-то,— каже,— господи милосердний, у чистому степу одно — безхліб ’я,
А друге — безвіддя,
А трете — безздоров’я!»
То він то на своє здоров’я ізмагає,

170 Муравськими шляхами проходжає,
До Савор-могили прибуває
Та на Савор-могилу ісходжає,
Спочивати лягає.
То то сизокрилі орли до його налітали,

175 В головах сідали;
То ще він до їх словами примовляє:
«Ей, гості мої любії, орли сизокрилиї,
Брати мої милиї!
Хоч мало ви надождіте, поки буде із Дніпра тихий вітер повівати,

180 То тоді буде душа моя з тілом розлучатись».
То то став із Дніпра тихий вітер повівати,
Стала душа козацька молодецька з тілом розлучатись.
То сизі орли до його налітали,
У головах сідали,
185 На чорні кудрі наступали,
З лоба очі вибирали
І кров його християнську випивали.
То ще до його сиві зозулі налітали,
Жалібненько закували,
190 Як рідні сестри його оплакали,
А сірохманці вовки його тіло козацьке молодецьке на Савор-могилi знаходили
І самі з собою речі говорили;
То вони його жовті кості розметали,
Та по тернах, по байраках розношали,

195 Хорошенько поховали,
Над ним похорон одправляли.
То то стали старші брати у городи християнські до свого отця,
до матки прибувати
Став їх отець і мати на здоров’я стрічати,
Став об меншому сину, об їх брату, питати.

200 То старший брат теє зачуває,
До отця, до матері словами примовляє:
«Ох, рідний мій отець і мати:
Вам сього не знати,
Що де то ми пробували,

205 Великеє горе принімали!
Ми в городі Озові, у катерзі турецькій, у вірі бусурменській
проживали,
То ми ночної доби утікали,
А свого найменшого брата од сна будили — не розбудили,
То там ми його у катерзі турецькій,

210 Вірі бусурменській,
У городі Озові приостановили».
Як став середульший брат з отцем, з маткою, з добрими людьми
на підпитках гуляти,
Став гірко плакати й ридати,
Став отцеві свому рідному й матусі весь отвіт одкривати —

215 Став він про їх сина, про меншого брата, всю правду казати:
«Що ми всі брати з города Озова, з тяжкої неволі, катерги турецької,
Віри бусурменської,
Ночної доби кіньми утікали,
А свого найменшого брата, пішого-піхотинця,
220 У чистому степу, при шляху покидали;
То ще він на своє здоров’я казацьке молодецьке ізмагав.
То він-то нас два рази уганяв,
То старший брат такі слова одказав, —
Ніякої помочі-порятунку не дав;

225 То я-то не могу тепер знати, де найменший брат наш пробував.
Може була з города Озова великая погоня,
Та може його, пішого-піхотинця, доганяла,
Постріляла,
Або порубала,

2о0 А може його й вп’ять у город Озов у катергу турецьку,
Віру бусурменську,
Живйом завертала».
То став рідний отець і мати
Свого старшого сина з двора ізганяти;

235 То стали всі люди на його роптати;
Що який-то він, старший син, собі коштовний дом ізбудував,
То ЙОГО ГОСПОДЬ став милосердний ЗО ВСІХ сторон ВИДИМО Й невидимо
_ карати,
Став громовим вогнем побіждати.
То став старший син їх по чужих хатах валяти,

240 Із жінкою, із дітьми чужого хліба-солі заробляти
І ні з якої сторони од бога милосердного порятунку собі мати.
Оже хотя трьох братів озовських,
Найменшого брата, пішого-піхотинця,
На Савор-могилі голова полягла,

245 Так слава їх козацька молодецька не помре, не поляже
Междо панами,
Междо козаками,
Междо всіма православними християнами
Однині й до віка і до конця віка!



Література:

Українські народні думи Том перший корпусу. Державне Видавництво України,1927р.
Українські народні думи. Видавництво "ПРОСВІТА" Львів 1920, Філярет Колесса
Українські народні думи. 1972р., Б.П.Кірдан