Знаменита пані (полковниця), по сучасному портрету. Віньєтка: Подорож на прощу знатної особи в XVII в.

Думи старшого складу про боротьбу з Турками і Татарами, "невольницькі" й навчаючі

Утеча трьох братів з Азова, з Турецької неволі
Запис 1908 р


1 Гей, у святу неділеньку
То рано-пораненько,
Гей, то не чорні хмари наступали,
Не дробні дощі накрапали,

5 Гей, то не сиві тумани й уставали, —
Як три брати з турецької,
Бусурменської, тяжкої неволі,
Із города Озова утікали.
Ой то два брати кінних,
10 А третій брат менчий, піхотинець,
За кінними братами й уганяє,
За стремена хватає,
До братів рече, слова промовляє.
Ой то рече, слова промовляє,

15 Братами навиває:
«Ой, брати рідненькі,
Голубоньки сивенькі!
Та станьте ви, хоч мало підождіте!
Гей, хоч Мало підождіте,

20 Мене міждо себе
На коні возьміте,
А хоч мало верст підвезіте!»
Ей, середущий брат
А ще добре дбає,

25 До старшого коня повертає,
Ласкаве слово промовляє:
«Ой, брате рідненький,
Голубочку сивенький!
Ой станьмо ми, хоч мало підождімо!

30 Гей, хоч мало підождімо,
Міждо себе на коні возьмімо,
А хоч мало верст свого брата підвезімо».
Ой то старший худо дбає,
До середущого коня повертає

35 I худо слово промовляє:
«Чи маєм ми ожидати,
То буде за нами турецька, бусурменська,
А тяжка неволя вганяти,
Наше тіло сікти та рубати.

40 Ой то наше тіло сікти та рубати,
Або будуть у тяжку неволю
Конем завертати,
То лучше нам брата свого менчого
Та повік у вічі не забачати.

45 Гей, то вже нам брата свого менчого
Повік у вічі не вбачати.
Чи маєм ми те хазяйство
На три часті розділяти, —
Будем на двох розділяти,

50 Удвох паювати,
А батькові-матері неправду виявляти.
Гей, то будем батькові й матері
Неправду виявляти,
Гей, то будем ми казати:

55 Хоча ми вмісті пробували,
Одному цареві присягали,
Ми ж свого менчого брата
А за дев’ять років не забачали».
Ой то середущий брат,

60 А ще добре дбає,
До старшого словами промовляє,
Ласкаве слово промовляє,
Сльозами проливає:
«Ой, брате рідненький,
65 Голубочку сивенький!
Як-то нам батькові неправду виявляти?!
Ой то дарую тобі, брате,
І мою часть поживати, —
А я не буду свого брата найменчого

70 А в чужій чужині покидати».
Ой то бігли вни день, не два,
Не три, не чотири;
Як стали до лісів добігати, —
Гей, то став середущий брат

75 Словами промовляти,
Сльозами проливати:
«Ой, брате рідненький,
Голубоньку сивенький!
Тут луки великі

80 І трави зелені,
Станьмо ми, коні попасімо!
Гей, то станьмо ми, коні попасімо,
Свого менчого брата,
Пішого-піхотинця, підождімо!»

85 Гей, то старший брат худо дбає,
До середущого словами промовляє,
Та із-за плеча нагайкою крає.
«Гей, чи маєм ми его ожидати,
То будем ми время теряти,—

90 Лучше будем поскорійше
А з сих градов й утікати».
Ой то менчий брат, піший-піхотинець,
За кінними братами вганяє,
Гей, на сирое корінне,

95 На біле камінне
Та ноги пробиває,
Кров сліди заливає,
Пісок рани засипає,
А все братів кінних доганяє.

100 Гей, міждо кінних братів й убігає,
За стремена хватає,
До братів рече, слова промовляє:
«Гей, брати рідненькі,
Голубоньки сивенькі!

105 Чи маєте мене покидати,—
То лучше мені з плеч голову здійміте,
Гей, моє тіло християнське
В сиру землю поховайте,
І птиці на поталу не подайте!»
110 Ей, став брат ставати на Самарці,
До брата словами промовляє:
«Ой, брате рідненький,
Голубоньку сивенький!
То ж моя рука не здійметься,

115 І меч мій не осмілиться!
Як-то братові менчому
А з пліч голову здіймати,
А в сиру землю тіло ховати
І птиці на поталу не дати —

120 То лучше нам умісті всім трьом помирати!»
Гей, то середущий брат усе добре дбає,
Верхове древо ламає,
А найменчому брату,
Пішому-піхотинцю,

125 На прикмету покидає.
Гей, як стали у ліси убігати,
Не стало верхового древа ламати;
Гей, то з тернів віти стинає,
А найменчому брату,

130 А пішому-піхотинцеві,
На прикмету покидає.
Як не стало дерева ламати,
Ані тернів находжати,
То став на собі білий каптан обривати,

135 А найменчому брату,
Пішому-піхотинцеві,
На прикмету покидати.
Ей, то китаєві штани на собі має,
Так то обриває,

140 А менчому брату,
Пішому-піхотинцеві,
На прикмету покидає.
Як стали до Савур-могили добігати,
На Савур-могилу ісходжати,

145 Гей, то став середущий брат
Словами промовляти,
Сльозами проливати:
«Ей, то тут-то степи великі
І трави зелені:

150 Станьмо ми, козацькі коні попасімо,
Самі оддихнімо,
А свого менчого брата
На послідній дорозі підождімо!»
Ой то став старший брат

155 Словами промовляти:
«Чи маєм ми ожидати,
То будем уремя теряти;
А будем до дому приїжджати,—
Батькові-матері будем неправду виявляти».

160 Гей, то менчий брат, піший-піхотинець,
За кінними братами вганяє,
Як став на Савур-могилу добігати,
На Савур-могилу ісходжає,
На сонце поглядає:

165 «Гей, і сонце високо
І дом далеко,
Та вітер повіває,—
Мене, бідного козака,
А з білих ніг валяє.

170 Гей, то, мабуть, в останнє оддихаю,
Та буду спочивати,
Бо вже перве — безхліб’є,
Друге — безвіддє,
А третє — бездорожжя.

175 Бо вже дев’яті сутки,
Як я хліб поїдав,
Гей, то дев’яті сутки,
Як я воду пивав;
Ой, мабуть, уже не буду оддихати,

180 На могилі помирати...»
Ой, як став спочивати,
Та стали з чужої сторони
Орли налітати.
Ей, то на кучері сідають,

185 А з-під лоба очі винімають...
Ей, вовки-сіроманці набігають,
У вічі заглядають...
Ей, то став словами промовляти,
Сльозами проливати,

190 Вовків-сіроманців братами називати
«Ой, орли сизокрилі,
Брати рідненькі!
Вовки-сіроманці, підождіте,
Поки моя душа з тілом розлучиться!»

195 Як став господа милосердного умоляти,
Та став молитви сотворяти:
«Гей, та прийми мою, господи, душу!
А вам, вовки-сіроманці,
Моє тіло пожирати
200 І кості в кущах розносити,
В сиру землю загрібати...
А вам, орли сизокрилі,
Моєю кров’ю запивати...
Та не було ту ні людини,

205 Ні близької сусідини,
Та ні брата, ні сестри,
Ні отця, ні неньки,
Ні вірної дружини,
Щоб моє тіло прибрати,

210 А в сиру землю поховати...»
Гей, то тільки зозуля сива сідала,
Та та кувала, общебетала,
Отцеві й матері [всього не наказала] .
Ей, у саду кувала, щебетала,

215 Батькові-матері про їх сина спогадала.
Як стали старші сини
До дому приїжджати,
Як став старший син
У дом уходжати,

220 Батькові-матері неправду виявляти:
«Хотяй ми, отець та мати,
Одному цареві присягали,
Так не в одному місті пробували,
А менчого брата,

225 Пішого-піхотинця,
А за дев’ять років не забачали».
Гей, то середущий син
У дом уходжае,
Батькові й матері правду виявляє,

230 Сльозами проливає:
«Гей, хотяй ми, отець та моя мати,
Одному цареві присягали,
То ми вмісті бували
А в плін попали,

235 А з города, із Озова,
Із пліну й утікали.
Ой із города, з Озова,
Із пліну втікали,
Ми ж свого брата менчого,

240 А пішого-піхотинця,
А по тій дорозі покидали».
Став отець та мати
Словами промовляти,
Сльозами проливати,

245 Своїх синів клясти-проклинати:
«Гей, то бодай-то ви щастя-долі не мали,
Як ви свого брата
А менчого, ще й найменчого,
А по тій дорозі покидали!»

250. Стали старшого сина
З подвір’я зсилати,
А менчого сина поминати.
Гей, сотвори-то йому, господи, вічню пам’ять
А всім слухающим головам

255 На многая літа!
Ой, то став старший син
Словами промовляти,
Сльозами проливати:
«Ей, то лучше було, брате найменчий,

260 А з тобою вмісті помирати...».



Література:

Українські народні думи Том перший корпусу. Державне Видавництво України,1927р.
Українські народні думи. Видавництво "ПРОСВІТА" Львів 1920, Філярет Колесса
Українські народні думи. 1972р., Б.П.Кірдан