Задунайський запорожець. Дунавецкая запорізька Січ на гирлах Дунаю (по начерку з натури Г. Лупулеску).

Думи старшого складу про боротьбу з Турками і Татарами, "невольницькі" й навчаючі

Утеча трьох братів з Азова, з Турецької неволі
Запис 1916 р



1 Ой та то ж не пили пилили
І не тумани вставали,
Як із землі турецької
Та із віри басурменської

5 3 города Озова, з тяжкої неволі
Три брата утікали.
Що двоє та брати кінних,
А третій піший-пішаниця,
Що як він чужий-чужиниця,

10 За кінними біжить-підбігає,
На сире коріння
Та на біле каміння
Ніжки свої козацькі молодецькі посікає,
Та сліди свої кровію заливає,

15 До кінних братів добігає,
За стременечка хапає,
Словами промовляє:
«Станьте ж, братці, коней попасіте
І мене підождіте,

20 І з собою на коней возьміте,
До городів християнських хоч мало підвезіте.
Та й нехай же я буду знати,
Куди в городи християнські до отця, до матері доходжати».
І ті брати теє зачували

25 Та словами промовляли:
«Братіку наш менший, милий,
Як голубонько сивий!
Що ми самі не втечемо
І тебе не ввеземо,

30 Бо буде з города Озова велика погоня вставати,
То тебе, пішого, в тернах, в мілюсах, в байраках минати,
А нас, кінних, буде доганяти,
Стріляти й рубати,
Або живцем у полон завертати.

35 Як жив ти, здоров будеш,
То й сам в землю християнську прибудеш».
І тії брати сеє промовляли,
Відтіль побігали.
А менший брат,
40 Піший-пішаниця,
За кінними братами уганяє,
Коней за стремена хапає
Та словами промовляє
І сльозами обливає:

45 «Братіки мої рідненькі, миленькі,
Як голубоньки сивенькі!
Коли ж, братці, не хочете ждати.
Хоч одно ви милосердіе майте:
Назад коней завертайте,
50 Із піхов шаблі виймайте
І мені з пліч головку здіймайте,
І тіло моє порубайте,
Б чистім полі поховайте,
А звірям і птицям на поталу не оддайте».
55 І тії брати сеє зачували
Та словами промовляли:
«Братіку милий,
Голубонько сивий!
Що кажеш, мов наше серце ножем пробиваєш,

60 Що наші мечі на тебе не здіймуться,
На дванадцять частей розлетяться,
І душа наша гріхів до віку не викупиться.
Сього, брате, нігде ізроду не чували,
Щоб рідною кровію шаблю обмивали,

65 Або гострим списом опрощеніє брали».
«Коли ж мене, братця, не хочете рубати,
То прошу вас, братця,
Як будете до байраків прибувати,
Терновії віття в запілля рубайте,

70 А мені, меншому брату, в предмету покидайте!»
То вже два козаки у байраки уїжджає,
Середульший же брат милосердіє має,
Терновії віття верхи істинає
І пішому брату, меншому, у предмету покидає.

75 Отоді ж то до Савур-могили добігали
І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, піджидали.
А менший брат, піший-пішаниця,
До тернів, байраків добігає,

80 Терновії віття у руки бере-хапає,
До серця козацького прикладає
Та сльозами обливає:
«Осюди же то мої два братіки кінних прибігали,
Терновії віття в тернові стинали,

85 А мені, меншому брату, пішому-пішаниці,
В признаку кидали,
Щоб же я знав, куди з тяжкої неволі
Б городи християнські
До отця, до матері,

90 До роду утікати».
Тут сеє промовляє,
Відтіль побігає,
Із байраків, із мілюсів вибігає:
Не було ні тернів, ні байраків, ніяких признаків,

95 Тільки поле леліє,
А на йому трава зеленіє.
Та став же старший брат та середульший
На полівку вибігати,
На степи високі,

100 На великі дороги розхіднії,
Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати
І меншому брату у признаку покидати.
То став же середульший брат
До старшого брата словами промовляти:

105 «Нум, брате, із себе зелені жупани скидати
І червону та жовту китайку віддирати,
А нехай та нехай же він, бідний, знає,
Куди за нами, кінними, утікати.
То старший же брат до середульшого брата став гордо промовляти.

110 «Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке
На шматки драв
Та меншому брату у предмету давав!
А як же він жив-здоров буде,
То сам в городи християнські

115 Без наших предметів усяких прибуде».
То середульший брат милосердіє має,
То він із свого жупана
Червону та жовту китайку видирає
І по шляху стеле-покладає,
120 А меншому брату, пішому, у предмету зоставляе.
Та став же середульший брат
До старшого брата словами промовляти:
«Братіку мій старший, ріднесенький,
Як голубонько сивесенький!
125 Тут же трави зелені
І води здорові,
І очерети вдобні,
Станьмо ми, брате, тут хоч мало-немного,
Своїх коней попасімо
130 І свого меншого брата, пішого-пішаницю, підождімо,
І на коні возьмімо,
До городів християнських трохи підвезімо,
Нехай же наш брат, піший-пішаниця,
Буде знати, куди в городи християнські
135 До отця, до матері доходжати».
То став же брат старший до середульшого промовляти:
«Ой та чи ще тобі, брате, каторга турецька не ввірялась,
Чи сириця в руки не в’їдалась?
Що як будемо, брате,

140 Свого пішого меншого брата піджидати,
То буде з города Озіва
Велика погоня уставати,
То буде нас, кінних, доганяти,
То буде нас на три штуки рубати

145 Або в гіршу неволю живцем завертати,
То буде же нашого брата меншого, пішого,
У тернах і байраках на спочині минати.
То ми свого брата меншого не ввеземо
І самі із озівської турецької неволі не втечемо».

150 То став же пішоходець із тернів виходити,
То став червону китайку находити,
Та у ручки бере-хапає,
Словами промовляє:
«Недурно червона китайка по шляху валяє,

155 Що, мабуть, моїх братіків ріднесеньких
В живих на світі немає.
А коли б же я міг знати,
Чи їх достріляно, чи їх порубано,
Чи живими в руки забрано,

160 Гей, то пішов би я по тернах, по байраках блукати,
Тіла козацького молодецького шукати.
Та тіло козацьке молодецьке в чистім полі поховати,
Звірам і птицям на поталу не оддати».
На шлях Муравський вибігає,

165 Та тільки трошки своїх братіків рідненьких сліди забачає.
Та побило меншого брата в полі три недолі:
Одно — безвіддя,
А друге — безхліб’я,
А третє — буйний вітер у полі повіває
170 Та бідного козака з ніг валяє.
До Савур-могили прибуває
І на Савур-могилу ісходжає,
І там собі дев’ятого дня спочивок має.
Дев’ятого дня з неба води-погоди вижидає
175 І мало-немного спочиває,
І ось до нього вовки-сіроманці находжали,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали,
Хотіли заздалегоди живота темний похорон одправляти.
180 То він їх забачає
Та словами промовляє:
«Вовки-сіроманці і орли-чорнокрильці,
Гості мої милі,
Хоч мало-немного підождіте,

185 Поки душа козацька з тілом розлучиться.
Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати,
Із-під лоба чорні очі висмикати,
Попід зеленими яворами ховати
І комишами укривати».

190 І мало-немного спочивав,
От руками не візьме,
Ногами не піде,
Ясно очима на небо не згляне,
На небо взирає і тяжко вздихає:

195 «Голово ж ти моя козацька!
Голово ж ти моя молодецька!
Бувала ж ти у землях турецьких
І в вірах бусурменських,
А тепер припало на безвідді, на безхліб’ї погибаю».

200 Ой не чорная хмара налітала,
Не буйні вітри війнули,
Як душа козацька з тілом розлучалась.
Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали
І тіло козацьке молодецьке жвакували,

205 І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали
І чорні очі із-під лоба висмикали;
Ще й дрібная птиця налітала,
Коло жовтої кості тіло обдирала;
210 Ще й зозулі налітали,
В головах сідали,
Як ріднії сестри кували;
Ще й вовки-сіроманці находжали
І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,

215 Попід зелененькими яворами ховали,
Комишами укривали
Та жалібно квилили і проквиляли —
То ж вони козацький похорон одправляли.
Та стали два брати кінних до річки Самарки прибігати,

220 Стала їх темная нічка обнімати,
То став же старший брат
До середульшого брата словами промовляти:
«Станьмо, брате, тута —
Тут могили високі

225 І трава хороша,
І вода погожа.
Станьмо ж, брате, хоч мало-немного
Коней попасімо;
Станьмо, брате, поки сонце обігріє,

230 Чи не прибуде к нам брат наш менший,
Піший-піхотинець:
Тоді ж на його великое усердіє маю
І всю добичу іскидаю,
А його, пішого, межи коні хапаю».

235 «Тоді ж було, брате, хапати, як я казав,—
Уже дев’ятий день минув,
Як хліб-сіль їв і воду пив,
Досі на світі немає».
Отоді ж вони коней пустопаш попускали

240 І кульбаки під себе постеляли,
А оружжа по комишах поховали
Та безпечно спать полягали,
Світової зорі дожидали.
Як став же божий світ світати,

245 Стали вони на своїх коней сідати,
Через річку Самарку в городи християнські утікати,
То став же старший брат до середульшого словами промовляти:
«Що як будем же ми свого брата найменшого тут наджидати,
То будуть же турки-яничари другими дорогами нас переймати,

250 То будуть нас стріляти та рубати,
А лібо живцем у плін завертати».
А як став же той брат найменший, піший-піхотинець,
Аж до десятого дня до Савур-могили добігати
Та став же він на Савур-могилі спочивати,

255 І на небо взирати,
Доброї години вижидати.
Важенько вздихає
Та словами тихо промовляє:
«Ой горе бідній сиротині, не пивши,
260 А ще й к тому і не ївши,
Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати,
А тепер прийдеться на Савур-могилі і голову покладати».
Цеє промовляє
І головку свою козацькую ісклоняє.
265 Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати,
Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,
То стали його тіло козацьке молодецьке терзати та пожирати,
І став же він ще мало-маненько своїми очима вовків-сіроманпів забачати
Став він до них стиха промовляти:

270 «Любі вовки-сіроманці,
І ви, орли-чорнокрильці,
Погодіте же ви, спочивайте,
Козацького тіла молодецького не терзайте,
Поки душа з тілом розлучиться.

275 Отоді ж то ви будете на мої чорнії кудрі наступати
І будете мої очі із лоба виймати,
А тіло моє козацьке молодецьке терзати і пожирати
Та жовтую кість по чистому полю будете розношати,
Бо нікому буде в сирій землі мене поховати».

280 А як стали тії два кінні брати до річки Самарки добігати,
Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,
То середульший же брат милосердие має,
Він же до свого брата добрими словами промовляє:
«Братіку мій милий,
285 Голубчику сивий!
Тут же трави зелені і очерети угодні,
Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок даймо,
А на зеленій траві їх попасаймо».
Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати,
290 Стали тії козаки із коней уставати
І своїх добрих коней у пустопаш пускати.
Вони рушниці свої у комиш поховали,
А самі собі кульбаки у голови поклали
І безпечно спати полягали,
295 Ранньої зорі дожидали.
То скоро вони ясною зорею вставали
Та своїх добрих коней засідлали,
Отоді-то найстарший брат милосердіе мав
То словами істиха промовляв:

300 «Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець,
До нас він сюди прибував,
Ото б же я всю здобичу із коня скидав,
А свого брата найменшого, пішого-піхотинця, із собою взяв».
То середульший же брат теє зачуває,
305 То до свого старшого брата словами промовляє:
«Отож би було, брате, свого найменшого брата із собою взяти»
Як він же за нами гнався
І на коні прохався,
А тепер уже, брате, нам з тобою свого найменшого брата і повік
його не видати —

310 Що вже дев’ятий день минає,
Як хліб і сіль він поїдав».
То це вони промовляли
І своїх добрих коней дальше поганяли.
То вже не сизі орли заклекотали,

315 А тож турки-яничари бідних двох козаків та коло могили хапали,
Постріляли їх і порубали,
А коней їх із добичою в городи озівські назад забрали.
Полягли двох козаків голови вище річки Самарки,
А третього найменшого,

320 Пішого-піхотинця, на Савур-могилі.
А сяя слава не вмре, не поляже однині й до віка,
А вам, братця, всім слухаючим головам на многая літа!



Література:

Українські народні думи Том перший корпусу. Державне Видавництво України,1927р.
Українські народні думи. Видавництво "ПРОСВІТА" Львів 1920, Філярет Колесса
Українські народні думи. 1972р., Б.П.Кірдан