Воєвода Адам Григорович Кисіль. Віньєтка: Церков-замок в Сутковіцах, Волинськ, губ. Хресний хід, братчики

Думи старшого складу про боротьбу з Турками і Татарами, "невольницькі" й навчаючі

Утеча трьох братів з Азова, з Турецької неволі
Рік запису невідомий


1 То ж не пили пилили
І не тумани вставали,
А то ж три братіки рідненькі,
Як голубоньки сивенькі,
5 Із города із Озіва,
Із турецької, із бусурманської тяжкої неволі вони утікали.
Що два ж то брати кінних,
А міждо ними брат найменший,
Піший-піхотинець.

10 То він же за кінними уганяє
Скорою ходою,
Пішою піхотою.
Що він же по білому камінню
І по сирому корінню

15 Свої козацькі молодецькі ноги ізбиває
Та все своїх братіків рідненьких, як голубчиків сивеньких, доганяє,
Міждо коні убігає,
За стременечка хапає
Та до своїх братіків рідненьких словами промовляє:

20 «Братіки ж мої рідненькі,
Як голубоньки сивенькі!
Хоча мало-маленько мене підождіте,

Із собою на коні й мене возьміте,
Із города із Озіва,

25 Із турецької, із бусурменської, тяжкої неволі мене ВИЗВОЛІТЄ;
В християнські городи і мене надвезіте,
До отця, до неньки дорогу укажіте».
То найстарший брат, він усе худо має,
До свого середульшого брата словами ізгорда промовляє:

30 «Ой як будем же ми свого брата найменшого наджидати,
То буде із города із Озіва,
Із турецької, із бусурменської землі велика погоня уставати,
То будуть же нашого брата найменшого, пішого-піхотинця,
По тернах та по байраках на спочивку геть скрізь минати,

35 А нас, кінних, будуть доганяти,
То будуть же нас стріляти та рубати,
Або будуть живцем у город Озівський назад завертати».
То найстарший же брат до свого найменшого, пішого-піхотинця,
словами промовляє:
«Що ми ж тебе, брате, на коні не візьмемо,
40 Із тобою ми не підемо.
А як жив ти будеш,
То і сам в християнські городи без наших коней прибудеш».
То найменший брат теє зачуває,
Він білим лицем до сирої землі упадає

45 Та до своїх братів ріднесеньких словами промовляє:
«Братіки мої милі,
Голубчики сиві!
Хоч малую милость ви надо мною положіте:
Та ви своїх коней козацьких молодецьких іспиніте,

50 Та шаблі булатні із піхов вийміте
А з плеч головоньку мою зніміте,
Та білоє тіло моє козацькоє молодецькоє в чистім полі поховайте,
А звірям і птицям на поталу його не дайте.
То лучче ж то буде моєму тілу козацькому молодецькому в сиріи
землі гнити,

55 Аніж мені туркам невірним язикам, та їм же годити!»
То середульший. же брат сеє зачуває
Та до свого брата найменшого словами промовляє:
«Братіку ти наш милий,
Голубчику ти наш сивий!

60 Що рученька наша на тебе не зніметься,
І серце наше на тебе не осмілиться
Та щоб же тебе, брате, рубати,


3 плеч головочку твою знімати,
Та щоб же свою братськую кров рідную по сирій землі поливати.

65 А буду ж я, братіку мій милий,
Голубчику сивий,
Мимо темних лісів проїжджати,
То буду ж я, брате, із чорного дуба верхів’я стинати
Та все тобі буду, брате, на прикмету покидати,

70 А щоб ти ж, бідний, знав, куди із города із Озова,
Із турецької, із бусурменської, із тяжкої неволі
В християнські городи куди утікати».
То цеє ж вони промовляли
Та свої коні козацькі молодецькі дальше поганяли.

75 Та став же той брат найменший,
Піший-піхотинець,
До темних лісів добігати,
То став же він із чорного дуба верхів’я ізнаходжати,
Та став же він у руки козацькії хапати,

80 До серця козацького прикладати
Та словами промовляти,
Гірко сльозами ридати:
«Сюди ж то мої братіки миленькі,
Як голубчики сивенькі, проїжджали,

85 Що вони ж мені, бідному козакові,
Пішому-піхотинцю,
У християнські городи дороженьку указали».
А як стали два брати кінних на чистое поле вибігати,
Що вже там не було ні тернів, ні байраків,

90 Ні з чого було верхів’я ламати,
Тому піхотинцю на прикмету покидати,
То середульший же брат милосердіе має,
До свого брата найстаршого словами промовляє:
«Братіку мій миленький, ,
95 Голубчику сивенький!
Давай же тепер ми хоч із зелених жупанів жовту та червону
китайку видирати
Та свому брату меншому,
Пішому-піхотинцю,
На прикмету покидати».

100 То найстарший брат все він гордо має,
До середульшого брата гордо словами промовляє:
«Давай-но ми, брате, свої коні скоріше поганяти,
То будем же ми уперед свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,

105 До отця, до матері доїжджати,
То будем же ми отцевськое превеликое іменіе на дві часті тільки розділяти
То не буде наш брат найменший, піший-піхотинець, а нам він мішати»
А стали ті два брати кінних до Савур-могили доїжджати,
І стали їх коні козацькі молодецькі приставати,

110 То середульший брат милосердіе має,
До свого старшого брата промовляє:
«Братіку мій милий,
Голубчику сивий!
Тут же трави зелені і води великі,

115 Давай же ми, брате, свої коні попасемо,
Та свого брата найменшого, пішого-піхотинця, підождемо».
То найстарший же брат гордо має,
Він же до свого брата середульшого гордо промовляє:
«Як же ми будемо до отця, до матері прибувати,

120 Що ж ми будемо їм повідати?
Будем же, брате, по правді казати,
Буде отець-мати нас проклинати,
А будемо перед отцем і матерію олгати,
То буде нас господь милосердний видимо і невидимо карати.

125 А хіба скажемо, брате, так:
Що не в одного пана пробували
І не одну волю мали,
І ми ночної доби до нього забігали:
„Встань, брате, з нами, козаками,

130 З тяжкої неволі утікати.
Тоді ж він так сказав:
„Тікайте ж ви, братця,
А я буду тут зоставаться,
Чи не буду луччого щастя-долі собі мати".

135 Як будуть отець і мати помирати,
То будем грунти-худобу на дві часті паювати,
А третій же ж нам не буде мішати».
Тут сеє промовляють —
Не сизі орли заклекотали,
140 Як їх турки-яничари із-за могили напали,
Постріляли-порубали,
А коней із добичою в городи, в Туреччину назад вертали.
Полягла голова двох братів
Вище річки Самарки,
145 А третього — меншого —
На Савур-могилі,
А слава не вмре,
Не поляже,
Однині і до віка,

150 А вам на многая літа!



Література:

Українські народні думи Том перший корпусу. Державне Видавництво України,1927р.
Українські народні думи. Видавництво "ПРОСВІТА" Львів 1920, Філярет Колесса
Українські народні думи. 1972р., Б.П.Кірдан