Уманський сотник Іван Гонта. Віньєтка: Епізод взяття гайдамаками Умані, під проводом Железняка і Гонти.

Думи старшого складу про боротьбу з Турками і Татарами, "невольницькі" й навчаючі

Іван Коновченко, Вдовиченко
Запись 1832 р.



1 Ой на славній Україні кликне-покликне
Филоненко, корсунський полковник,
На долину Черкень гуляти,
Слави війську, рицарства достати,

5 За віру християнськую одностайно стати:
«Коториї козаки, то і мужики,
Не хотять по ріллі спотикати,
За плугом спини ламати,
Жовтого саф’яна каляти,

10 Чорного едемана пилом набивати,—
Слави би війську, рицарства достали,
За віру християнськую одностайно стали!»
То есаули у города ся засилали,
По вулицях побігали,

15 На винники, на лазники, словами промовляли:
«Ви, грубники, ви, лазники,
Ви, броварники, ви, винники!
Годі вам у винницях горілок курити,
По броварнях пив варити,

20 По лазнях лазень топити,
По грубах валятися,
Товстим видом мух годувати,
Сажі витирати,—
Ходіте за нами на долину Черкень погуляти!»

25 Скоро-то до города Черкас у божий час прибували.
То, правда, панове, була в городі Черкасі вдова,
Вона по мужу Грициха,
По прозванію Коновчиха,
Мала собі сина Івася
30 Удовиченка, Коновченка,
Із малих літ годувала, леліяла,
До зросту в найми не пускала,
При старості літ слави да пам’яті прожити сподівала.
То Івась Коновченко по базару походжає,

35 Солодкий мед, вино підпиває,
Козацький глас зачуває,
До вдови прибігає, словами промовляє:
«Мати моя, мати, удово, старая жоно!
Когда би, мати, чотири воли половиї,

40 А три чабаниї позаймала,
До города Крилова одігнала,
До жида-орендаря, ще п’ятдесят золотих
Готовими грішми доплатила,
Коня мені на славу козацькую купила,

45 Що моя душа козацькая молодецькая дуже возлюбила».
«Сину мій Івасю, Удовиченку, Коновченку!
Волися тими волами хліб пахати,
Козаків на хліб, на сіль затягати,
Будуть тебе козаки і без рицарства знати».

50 «Хоч я,— каже,— буду, мати, козаків на хліб, на сіль затягати,—
Будуть мені козаки прозваніє прикладати:
Гречкосієм, полежаєм називати.
Не хочеться мені, мати, по ріллі спотикати,
За плугом спини ламати,

55 Жовтого саф’яну каляти,
Червоного едеману пилом набивати —
Хочеться, мати, пойти на долину Червень погуляти,
Звичаю козацького набрати,
Слави-рицарства достати,
60 За віру християнську одностайно стати».
Скоро-то ся удова тоє зачувала,
Великое пересердіє мала,
Всю зброю козацькую собирала,
У кімнату замикала,
65 Шаблі булатниї,
Пищалі семип’ядниї
На стіні забувала;
Звон зачувала,
До божого дому, до церкви, одходжала...
70 То Івась Удовиченко од сна прочинає,
По світлиці поглядає,
Що зброї козацької у світлиці немає.
Він шаблю булатную у руки бере,
Пищаль семип’ядний на плече кладе,
75 За військом пішком іде...
Військо іде, як бджола гуде.
Вдова старая із церкви, божого дому, виступала,
Помежду військом поглядала,
Івася виглядала:
80 Сина свойого прелюбезного в лице не познала.
До господи прибувала, по зброї козацької познала,
Що Івася у господі не застала...
Лаяла-проклинала,
До небес руки здіймала:

85 «Господи милосердний, бодай мойого сина
На первій потребі первая куля не минула!»
Знов од великого серця одходжала,
Обідати не сідала,
У загороду входжала, словами промовляла:
90 «Господи милосердний, будь мене ті слова,
Старую, на постелі споткали,
Що я на свойого сина Івася нарікала».
Тогді чотири воли половиї, а три чабаниї
До города Крилова, до жида-орендаря [одігналаї,

95 Ще п’ятдесят золотих готовими грішми доплатила,
Коня на славу козацькую купила,
Що його душа козацькая молодецькая дуже возлюбила;
А ще козака совстрічала,
Три копи і коня до рук давала,

100 Вірним другом називала:
«Ей, козаче, козаче, вірний друже!
Ти мойого сина наздогониш
Да його чоловіком постановиш.
Нехай мій син Івась Коновченко

105 Степу ногами не зміряє,
Живота не вриває,
Матері старенької не лає,
Не проклинає!»
Козак три копи і коня доброго взяв,

110 За городом Браїловим у шести миль військо догнав,
Между військом виїжджає,
Между військом поглядає —
Івася Коновченка у лице не познає.
Скоро Івась Коновченко коня взрів,

115 Барзо обомлів,
До коня прибуває,
За поводи хапає:
«Я же,— каже, — думав, мене моя мати лає да проклинає,
Аже вона обо мні стараніє має!

120 Коли б мені бог да поміг сією дорогою у потребу сходити,
Не пішла б моя мати
По чужих дворах спотикати,
Хліба да солі позичати,—
Мог би її при собі довіку содержати!»

125 То скоро Івась Коновченко на копя сідає,
Помеж козаками повертає,
Якоби ясний сокіл літає!
Тогді козаки один на один взглядали,
Словами промовляли:

130 «Либонь, Івась Удовиченко, Коновченко
При своєму отцеві зріст мав,
Доброго коня не видав,
Ледве на своєму господарстві дождав».
_ То третього дня безбожниї бусурмани

135 Филоненка, корсунського полковника, кругом оступали,
Но ні один козак не обібрався,
Ні старий, ні младий, на долину Черкень погуляти,
Тілько Івась Коновченко серця козацького не внімає,
Коня на поводі веде,

140 Сличок під рукою несе,
У намет вступає,
Пану Филоненку, корсунському полковнику, чолом даває,
На здоров’є питає:
«Пане Филоненку, корсунський полковнику, батьку козацький!

145 Благослови ти мені на долину Черкень погуляти,
Слави війську, рицарства достати,
За віру християнськую одностайно стати».
«Ой, Івасю Удовиченку, Коновченку!
Ще ти дитя молодое,

150 3 розуму недійшле, звичаю козацького не знаєш,—
Не знатимеш як би помеж козаками ісправляти,
Як би з безбожними бусурманами погуляти!
Є ще у мене обереться старійший козак
На долині Черкень погуляти».
155 «Ти, Филоненку, батьку наш козацький!
Візьми ти утя старое,
Другое малое,
Пусти ти на Чорне море:
Когда так не буде гуляти і малое,
160 Як би і старое,
Когда я не буду гуляти так козак младий,
Як би і старий!»
Скоро Филоненко тоє зачував,
Івасю Коновченку на долину Черкень гуляти дозволяє.

165 То Івась із намету виступає,
До коня прибуває,
Великую радость має,
Покріпче підпруги підтягає,
Червониї тиляги під сребром, під златом на себе надіває,

170 Помежду військом повертає,
Яко би ясний сокіл літає;
Старого козака совстрічає —
За рідного батька поважає,
Молодого совстрічає — за рідного брата почитає.

175 Бог йому да поміг, за табір виїжджав,
Первого рицаря встрічав,
Чолом дав — з плеч голову зняв;
Другого совстрічав —
І тому такий отвіт подарував.

180 То, правда, панове, небагацько Коновченко по долині Черкень
погуляв,—
Самих найстарших п’ятсот чоловік, рицарей, під меч пускав,
Шести живйом піймав,
На аркан зв’язав,
Перед Филоненка, корсунського полковника, язика примчав,

185 Перёд посаджав.
Сам Филоненко із намету виступає,
На тих бусурман поглядає...
«Ай, спасибі, — каже, — Івасю Коновченку!
Я казав, ти дитя молодое,

190 3 розумом недійшле,
Звичаю козацького не знаєш,
Аже ти, бачу, за плугом походжав,
Всі звичаї козацькії собирав».
«Тим-бо я, батьку, тебе обділяю,
195 Що у себе преж ясний меч, преж матчино порожденіє маю!
Дай мені, батьку, оковити горілки напитись,
Не зарікаюсь безбожних бусурман більше побити!»
«Ой, Івасю Коновченку, ще ти дитя молодое,—
Будеш ти хміль уживати,
200 Будеш перед менё, пана молодого,
На долині Черкені голову козацькую покладати!»
«Не буде мені, батьку, сей хміль нічого зачіпати,
Лучче буде серцю смілості подавати!»
Скоро се Филоненко тоє зачував,
205 Івасю Коновченку оковити горілки напитись дозволяє.
То Івась у намет вступає,
На скам’ї земляній щирозлатий кубок взяв,
Піновану пляшку виймав,
Прубок одшрубував,

210 Оновити горілки наливав:
Напився, якби мог на коня сідати.
Помежду військом повертає,
Доброму коню натиски налягає,
Помежду військом проїжджає,

215 Старого козака совстрічає —
Гордим словом зневажає,
Молодого совстрічає — опрощеніє не приймає,
Стременем о грудь поторкає...
То бог йому не поміг, за табір виїжджав,

220 То безбожниї бусурмани, чи язика піймали,
Чи напилого чоловіка пізнали —
За табір чверть милі одбавляли,
Молодого Коновченка постріляли,
Порубали, з коня збивали;

225 Все поле ізгоняли —
Коня козацького не піймали.
То у неділю у полудную годину
Сам Филоненко, корсунський полковник,
Із намету виступає,

230 На табір поглядає,
Що кінь козацький полем гуляє,
Він до козаків промовляє:
«Ей, козаки, панове-молодці, добре дбайте,
Кості да карти покидайте,

235 Помеж собою вісім тисяч війська на вибір вибирайте,
Штири тисячі по тіло посилайте,
А штири тисячі коня козацького піймать посилайте,
Бо уже кінь козацький недурно по табору гуляє:
Се, конечно, Івася Удовиченка на сім світі немає».

240 Тогді козаки, як діти, добре дбали,
Кості да карти покидали,
Помеж собою вісім тисяч війська на вибір вибирали,
Штири тисячі тіло козацькеє знаходили,
У червоную китайку вложили;

245 А штири тисячі коня козацького піймали,
На ізбоч постановили...
То, правда, панове, небагато Івась Удовиченко, Коновченко
На долині Черкені Гуляв,
Хоча у самому хмелю бував,—

250 Ще триста п’ятдесят чоловік навік порубав.
Тогді козаки шаблями да наділками суходіл копали,
Шапками да приполами персть носили,
Високу могилу висииали,
Славу козацькую учинили;

255 У головоньках червоний прапор постановили,
Із семип’ядних пищалей продзвонили...
То у суботу на неділю присниться удові сон, барзо дивен, напрочуд...
То вона од сна прочинала,
На базар виходжала,

260 Которі старі жони да мужі совстрічала,
Свій сой повідала...
Хоч стариї жони да мужі сей сон добре знали —
Удові правди не сказали:
«Ти, удово, старая жоно, не плач, не журися,

265 Бо вже твій син Івась подружився:
Поняв собі дівку-туркеню, чужоземку,
У зеленої сукні, з білими басанами,
Бог йому да поміг, горазд живе—
Податі не дає, хліба не присіває,

270 Ніхтось його не зачіпає!»
Тогді удова до господи прибувала, словами промовляла:
«Хвалю тебе, господи, і благодарю!
Хоча мій син буде по військах ходити,
Буде мені з ким у господі слово зговорити,

275 3 невісткою тугу розділити».
То по суботі третього дня Филоненко, корсунський полковник,
До города Черкас зо всім військом появився.
Скоро-то старая удова то зачувала,
Великую радость мала:

280 Цебер меду, кінву горілки наточила, у брами стала,
Старого козака і младого о свойом сині питала.
Первая сотня і другая наступає — вдова сина не видає,
Третя сотня, під полковою корогвою,
Попереду хорунжий іде,

285 Удовиного коня за повід, гостинця, веде,
То удова, старая жена, коня узріла,—
Вся обомліла,
Удариться крижем о сирую землю,
Лаяла-проклинала, до небес руки здіймала:
290 «Ой, Филоненку, бодай ти собі ні долі, ні щастя не мав,
Як ти мойого сина із между війська, як мизинний палець, потеряв!»
То сам Филоненко, корсунський полковник,
З коня встав, вдову під плечі взяв:
«Стій, удово, старая жено!

295 Не плач, не журися,
Мене, пана молодого, не лай, не проклинай,
Бо я твойого сина на герець гуляти не висилав —
Він сам охоту козацькую мав!»
Тогді удова не убога ся мала,

300 Три сотні війська у свій дом закликала:
«Отепера, козаки, панове-молодці, пийте да гуляйте,
Разом похорон і весілля одправляйте!»
Тогді козаки пили да гуляли,
Із семип’ядних пищалей гримали,

305 Славу козацьку виславляли,
Заразбм похорон і весілля одправляли.
Правда, панове, полягла Івася Коновченка
На долині Черкені голова —
Слава не умре, не поляже!

310 Буде слава славна
Помеж козаками,
Помеж друзями,
Помеж рицарями,
Помеж добрими молодцями!
315 Утверди, боже, люду царського,
Народу християнського,
Войська запорозького, донського,
З сією черню дніпровою,
Низовою

320 На многія літа,
До конця віка!



Література:

Українські народні думи Том перший корпусу. Державне Видавництво України,1927р.
Українські народні думи. Видавництво "ПРОСВІТА" Львів 1920, Філярет Колесса
Українські народні думи. 1972р., Б.П.Кірдан