Думи старшого складу про боротьбу з Турками і Татарами, "невольницькі" й навчаючі

Іван Коновченко, Вдовиченко

Запись сентября 1853 р.

1 Ей, як на славній, панове, Україні,
У славнім городі у Корсуні,
Там крикне-покликне Хвилоне, корсунський полковниче,
Козаків на Черкень-долину у в’охотне військо викликає:

5 «Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу я вас, добре дбайте:
Чи нема міждо вами котрого козака старинного,
Отамана курінного,—
У первому разі на герці погуляти,

10 За віру християнську одностайно стати?
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати?»
От тогді ж то, як у городі Крилові жила собі удова,
Старенька жена,
По мужеві Грициха,

15 А по прозванію Коновчиха;
Та мала собі сина єдиного — Івася Вдовиченка;
Змалку лелила, у найми не пущала,
Чужим рукам на старанне не давала.
Іще ж то вдова глас козацький зачуває,

20 Сина свого Івася Вдовиченка у поле до плуга одсилає»
От тогді-то Хвилоне, корсунський полковниче,
На доброго коня сідав,
До города Крилова прибував,
Хрещатий корогов на ринку поставляв,

25 Осаули по улицях розсилав,
Червони! праперки у руки давав.
Осаули по улицях пробігали,
Червони! праперки у руцях проношали,
Козаків на Черкень-долину у в’охотне військо викликали.

30 Іще ж то сам Хвилоне, корсунський полковниче,
На доброго коня сідає,
Міждо винниці і міждо броварниці пробігає,
Іще стиха словами промовляє:
«Ей, винники, броварникиї

35 Годі вам по запічках валяться,
По броварнях пив варити,
По винницях горілок курити.
Очей своїх молодецьких викуряти,
Своїми молодецькими плічми сажі витирати!

40 Ходіте з Хвилоном, корсунським полковником,
На Черкень-долину у в’охотне військо гуляти:
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати».
От тогді ж то Івась Удовиченко у полі глас козацький зачуває,
Із поля до господи піхотою прибуває,

45 До матері, старенької вдови, крижем у ноги впадає:
«Ей, мати моя, вдово,
Старенькая жено!
Благослови мені, козаку молодому, у первому разі на герці погуляти,
За віру християнську одностайно стати —

50 Чи не мог би я собі слави-лицерствія достати?»
Тогді-то вдова стиха словами промовляє:
«Ей, Івасю Удовиченку, дитя моє!
Чи тобі в мене нічого спити,
Чи нічого з’їсти,

55 Чи ні в чім хороше сходити?
Чи тебе городова старшина не знає?
Чи міщанськая челядь не поважає?
Єсть у нас коні ворониї
І чотири воли плуговиї —

60 Будем ми у полі хліб пахати,
Будем панів і козаків на хліб, на сіль затягати,—
Будуть нас без лицерствія добре знати».
«Ей, мати моя, вдово,
Старенька жено!

65 Хотя ж у нас є й коні ворониї
І чотири воли плуговиї,
Хотя ми будем у полі хліб пахати,
Будем панів і козаків на хліб, на сіль затягати —
Будуть мене пани і козаки на підпитку зневажати,

70 Полежієм, домотуром, гречкосієм узивати.
А коли б ти, мати, добре дбала,
Дев’ятеро скоту із кошари на вибор займала,
До города Корсуна одбавляла,
Із жидом-рандаром торг торгувала,

75 Мені, Івасю Вдовиченку, коня на славу справляла,
Що моя душа козацька весьма барзде улюбувала».
Тогді-то удова,
Старенька жена,
Істиха словами промовляє:

80 «Ей, Івасю Вдовиченку, дитя моє!
Не за тобою сі скарби-маєтки збирала,
Щоб я тобі коня на славу спаровляла!..»
«Щоб же ти сього, —говорить,— не дождала!»
От тогді-то, як у святий день у воскресний,

85 Удова,
Старенька жена,
До божої церкви ік утрені одходила,
Всю козацьку зброю у кімнату замикала,
Тільки шаблю булатну та пищаль семип’ядну
90 На колку покидала.
Тогді ж то Івась Удовиченко
Шаблю булатну і пищаль семип’ядну забирає,
Козацьке собі запальчиве серце має,
Нелепом комнату одбиває,

95 Всю козацьку зброю на плечі забирає,
Піхотою у в’охотне військо поспішає,
Матюр стареньку на воротях стрічає,
Ізгорода словами отвергає: '
«Ей, мати моя, вдово,

100 Старенька жено!
Не подобало б тобі козаку молодому і дороги переходить,
Подобало б тобі в кутку сидіти,
Та хоть чужую дитину малую колихати;
Абияк з упокоєм хліба-солі уживати».

105 Тогді-то вдова,
Старенька жена,
Удариться об поли руками,
Обіллється дрібними сльозами,
Промовить стиха словами:

110 «Ей, Івасю Вдовиченку, дитя моє!
Бодай ти й туди не дійшло,
І відти не прийшло!
Щоб тебе перва куля не минувала,
У первій військовій потребі споткала!»

115 Отогді-то вдова,
Старенька жена,
Два дні свого сина кляне-проклинає,
На трейтій день подумає-погадае,
Руки до бога здіймає,

120 Господа з небес благає:
«Дай мені, боже, сі слова перед собою мати,
А свого сина Івася Вдовиченка хоть раз у вічі повидати!»
Тогді ж то вдова — не вбогою себе мала —
Одинадцятеро скоту з кошари на вибор займала,

125 До города Корсуна одбавляла,
Із жидом-рандаром торг торгувала,
Івасю Вдовиченку коня на славу спаровляла,
Ще козаку запорозькому сім кіп на жупан давала,
А три копи на мед та на ковиту горілку:

130 «Ей, козаче, козаче!
Коли б ти добре дбав —
Де мого сина нагониш,
Там його окбниш,
Добрим лицарем настановиш: .

135 Нехай він по походах піхотою не ходить,
Своїх молодецьких ніжок не вриває,
Мене, матері, старенької вдови, не проклинає!»
Тогді-то козак — як він коня до рук принімав —
На Гайман-долині козаків наганяв,

140 Чотири сотні обминовав,
У п’ятій сотні Івася Вдовиченка познавав,
Коня до рук йому уручав.
Тогді ж то Івасю Вдовиченку на доброго коня сідає,
Міждо козаками як сокіл літає:

145 «Я ж думав, що мене мати у домі клене-проклинає,
Аж вона обо мні великеє старанне має.
Дай мені, боже, сей поход сходити,
Знав би я, як свою матюр у домі споважати!»
Отогді-то на Черкень-долину прибували,

150 Козацькими табурами постали.
Тогді ж то Хвилоне, корсунський полковниче,
Із намету виходжає,
До козаків стиха словами промовляє:
«Ей, козаки, діти, друзі!

155 Прошу вас, добре дбайте:
Чи нема междо вами котрого козака старинного,
Отамана курінного,
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську достойно і праведно стати?

160 Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати?»
Тогді-то всі козаки замовчали...
Тільки Івась Удовиченко стиха словами промовляє:
«Ей, Хвилоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!

165 Благослови мені, козаку молодому,
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську достойно-праведно стати —
Чи не мог би я собі слави-лицерствія достати?»
Тогді ж то Хвилоне, корсунський полковниче,
170 Стиха словами промовляє:
«Ей, Івасю Вдовиченку!
Ще ти дитя молоде,
Розумом недійшле,
У походах не бувало,
175 Крові християнської не видало:
Кров християнську увидиш,
Барзде скоро ізомлієш.
Чи не обереться котрий козак старинний?..»
«Ей, Хвилоне, корсунський полковниче,

180 Батьку старий!
Возьми ти утя едно старее,
А друге младеє,
Пусти ти на воду:
Чи не равно буде плисти младе,

185 Як би старе?
Чи не равно буде козак младий
На герці гуляти, як би старий?»
«Ой, Івасю Вдовиченку, дитя младеє!
Коли ж ти мою загадку одгадав,

190 Благословляю ж тобі у первому разі на герці погуляти...»
Тогді ж то Івась Удовиченко,
Як од Хвилона, корсунського полковника,
Благословение принімав,
Сам на доброго коня сідав,

495 Міждо козацькими табурами пробігав,
Шлик із себе скидав,
Хрест на себе слагав,
Отцеву і матчину молитву споминав,
Із усяким козаком сердешне прощение мав,

200 Старого козака рідним отцем узивав,
Младого козака рідним братом узивав.
На турецькі табури пробігав,
Турецькі намети поперевертав,
Турок п’ятдесят під міч узяв,

205 Дев’ятеро живцем ізв’язав,
Перед Хвилона, корсунського полковника, в намет приставляв.
Тогді-то Хвилоне, корсунський полковниче,
Із намету виходжає,
Івася Вдовиченка рідним братом узиває:

210 «Ей, Івасю Удовиченку, братець мій рідний!
Десь ти, —каже, —у походах бував,
Козацьких звичаев познав;
Прошу ж тепер до свого намета —
Сядем ми з тобою, поговоримо об козацьких прикметах...»

215 Тогді ж то Івась Удовиченко
З Хвилоном, корсунським полковником,
Попліч сідає,
Мед та ковиту горілку попиває.
Як став у собі нещасний хмель зачувати,

220 Став другий раз у Хвилона, корсунського полковника,
Благословения прохати.
Тогді-то Хвилоне, корсунський полковник,
Істиха словами промовляє:
«Ей, Івасю Вдовиченку, братцю мій рідний!

225 Не велю я тобі хмельному на герці гуляти,
А велю я тобі у наметі на моєму ліжку опочивати».
Тогді-то Івасю Вдовиченку сього не слухає,
Другий раз на доброго коня сідає,
Міждо козацькими табурами пробігає,

230 Шлика не скидає,
Хреста на себе не слагав,
Отцевої і материної молитви не споминає
І всякого козака зневажає.
Тогді-то на Черкеню-долину пробігав...

235 Як став із низу літній вітер повівати,
Став його нещасний хміль ізнемагати,
Став він коневі на гриву ізлягати,
Став і поводи з рук упущати...
Стали його турки у хмелю познавати,

240 Стали по комишах засідати,
Стали його з коня збивати...
Став його кінь по Черкені-долині сам гуляти...
Тогді ж то Хвилоне, корсунський полковниче,
Із намета виходжає,
245 На Черкень-долину поглядає,
До козаків стиха словами промовляє:
«Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу я вас, добре дбайте,
На коні сідайте,
250 На Черкень-долину пробігайте:
Недурно Івася Вдовиченка кінь по степу гуляє;
Видно, нашого первого лицаря на світі немає?
Хоть тіло його у труну знаходжайте,
Перед Хвилона, корсунського полковника,

255 У намет представте».
Отогді-то козаки добре дбали,
На коні сідали,
На Черкень-долину пробігали,
Івася Вдовиченка у трупу тіло знаходили.
260 Вже ж він і очима не гляне,
І руками не здійме,
І ногами не пійде,
Тільки стиха словами промовляє:
«Помалу, братці, не вразте моїх смертельних ран.

965 Не булатними шаблями мене рубали,
Не ординськими стрілами з коня збивали,—
Се мене отцева молитва та материні сльози побили!»
Отогді-то козаки добре дбали,
Івася Вдовиченку взяли,

270 Пред Хвилона, корсунського полковника,
У намет представили.
Тогді ж то Хвилоне, корсунський полковниче,
Із намета виходжає
І стиха словами промовляє:

275 «Ей, Івасю Вдовиченку, братцю мій рідний!
Як я тобі не велів хмельному на герці гуляти,
А велів тобі у наметі на моїм ліжку опочивати...»
Тогді-то Івасю Удовиченку стиха словами промовляє:
«Ей, Хвилоне, корсунський полковниче,

280 Батьку старий!
Не булатними шаблями мене рубали,
Не ординськими стрілами із коня збивали —
Се мене отцева молитва та материні сльози побили...»
«Де ж тепер, Івасю Вдовиченку, повелиш поховати:

285 Чи до города Крилова одбавляти,
Чи на Черкені-долині по-козацькі поховати?»
«Ей, Хвилоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Не велю я тобі до города Крилова одбавляти,

290 Моїй матері тоски й печалі задавати,
А велю на Черкені-долині по-козацькі поховати».
Отогді ж то козаки добре дбали,
Штихами суходіл копали,
Шликами землю виносили —
295 Івасю Вдовиченка похоронили;
Із разних пищаль подзвонили —
По Івасю Вдовиченку похорон ізчинили.
Отогді-то козаки обратно до города Корсуна прибували.
То ще вдова козаків стрічала,

300 У козаків сина свого питала.
То один козак сказав їй правду:
«Ей, мати, вдово,
Старенька жено!
Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку:

305 Уже ж тепер твій син на Черкені-долині оженився —
Поняв собі туркеню, препишную панну;
Уже ж тепер він і в військо не ходить,
Ніякої податі не дає....
Ніхто в козацький угол не стукає».

310 Отогді-то вдова не догадлива бувала,
Ще у другого козака правди питала.
То другий козак усю правду їй сказав:
«Ей, удово,
Старенька жено!

315 Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку —
Уже ж тепер твій син на Черкені-долині оженився:
Поняв собі туркеню, препишную панну;
Уже ж тепер він і в військо не ходить,
Ніякої податі не дає...

320 Ніхто в козацький угол не стукає;
Поняв собі панянку —
V чистім полі могилу-землянку;
На могилі трави зелененькі
І цвіти біленькі...»

325 «А я ж думала, що буду із своїм сином жити,
Чужоземській невісті годити,
Абияк з упокоєм хліб-сіль уживати!..»
От тогді ж то удова не убогою себе мала —
Всіх козаків у двір завертала,

330 Бочку меду, а другу оковитої горілки викотила,—
Всіх козаків поїла, кормила,
По Івасю Вдовиченку похорон і весіллє зчинила.
Отогді ж то Івась Вдовиченко помер,
А слава його не вмре, не поляже.